Літо – це маленьке життя, співається у старій-добрій пісні. У нашому випадку – вибори – це маленьке життя. На три місяці все перевертається з ніг на голову.
Рівень агресії, категоричності і ворожості у повітрі перевищує всі санітарні норми, а думка, яка, наче вірус, живе тому-таки повітрі ось уже років 20, мовляв «обрати будь-кого тільки не…», вже набрала загрозливих для цієї нації масштабів.
Не так давно в Україні провели соціологічне дослідження, у якому українців спитали, хто, на їх думку, був найкращим президентом. І знаєте, хто отримав пальму першості? З великим відривом – Леонід Кучма. Так, так, саме той Леонід Данилович, якого з вилами та майданом гнали з Банкової із закликами «Кучму геть!», «Україна без Кучми» і тому подібні. Аби лише не він був наступним президентом, народ обрав собі в лідери Віктора Ющенка. Як потім показала історія – найгіршого українського очільника, якого ми лише мали. Кожного наступного президента у нас обирали за тим самим принципом, а як там було далі, очевидно, не варто перераховувати, читач і так все це добре пам’ятає. А тепер, згадуючи усе, через що Україна пройшла за останні два десятиліття, можна поставити собі запитання: «Що було б, якби тоді все ж знову президентом стала людина з господарськими і управлінськими якостями Кучми?» Хтозна, можливо, ми були б геть на іншому рівні розвитку, ніж є сьогодні.
У Виноградові окремі політичні партії з усіх сил агітують населення, що підтримувати на посаду міського голови треба будь-кого, лише б не чинного Степана Бочкая. Нехай мером буде хтось із вулиці, хтось, у кого за плечима лише 10 класів, або навіть хтось із кримінальною історією і боргами по вуха. На жаль, ніхто не думає наперед, що саме це може призвести до занепаду. І ніхто з тих «агітаторів» не згадує один невеличкий нюанс, який не завадить в управлінській роботі – ДОСВІД. Народ вже ситий спробами «профанів» керувати, як чесно зізнався колишній Прем’єр.
Якщо відкинути всі емоції та упередження і просто проаналізувати хід передвиборчої кампанії у місті Виноградів, перше, що кидається в очі – це страх. Страх кандидата у мери, який декларує рівновіддаленість від усіх політичних сил, а на ділі ховається за символікою президентської партії – дуже «мужній» і «чоловічий» вчинок. Страх кандидатів у депутати, які прагнуть сховатися за мандатами самі і тягнуть туди усіх близьких. У списках і брати з сестрами, і подружжя, і матері із синами. І всім можна додати префікс екс-: корупціонери, хабарники і навіть кримінальні злочинці. А де молоді і незаплямовані? Де розрекламовані нові обличчя? Ну, ніде правди діти, вони є. Щоправда, наприкінці списку. І, не виключено, що вони як депутати були б хорошими обранцями, могли б зробити для міста щось позитивне. Але ж вони просто не пройдуть. Бо їх потіснили старі і давно заплямовані обличчя. За гроші. Або за дуже великі гроші. Ну, хіба ж це правильно?
Більше того, ці старі кадри об’єднуються і створюють у Виноградові таку собі коаліцію «демократичних сил», якої Україна просто уявити не може: «Слуги народу», «За майбутнє», «ОПЗЖ» і «Батьківщина». І все це в одному казанку! А хто не з ними, той автоматично проти «народу». Конкурентів вони принижують, заплямовують, обливають брудом. Щоправда, у переносному, чи то пак віртуальному сенсі.
Часи, любий читачу, змінюються. Швидше, перевернулось усе догори дриґом. І про тебе, як про людину більше говорить те, про що ти пишеш у соцмережах. О, щодня у лавах диванних експертів прибуває. У фейсбуці всі знають, як треба робити, хто це повинен зробити і чому опонент поганий (таких культурних слів там рідко зустрінеш, еге ж). Здається, ніби кожна шанована, чи не дуже, людина вважає себе блогером і повноважним нести свої думки у маси.
У нас нині пишуть усі – прибиральники, будівельники, вчителі, колишні «чекісти» тощо. У них у всьому і завжди винна влада, себто Бочкай, навіть якщо вони самі порушили правила дорожнього руху чи їх звільнили з роботи за «п’янство».
Потік критики не спиняється ніколи. Але ж критика може бути і корисною, коли вона конструктивна. Проте коли вона неправдива, то викликає спершу непорозуміння, а далі злість та огиду. Вже і не згадаєш, у яких тільки гріхах не звинувачували Бочкая! То він садок продає, то палац Перені під казино віддає, то старою бруківкою з усього центру міста собі задній двір вистилає… Цей перелік можна продовжувати дуже довго, читач втомиться то все читати. Але! Ніхто і ні в чому не хоче розбиратися, занурюватися в тему і напружувати мозок. Найлегше – написати гидоту, розкритикувати і вилити потік негативу на всіх навколо. Найбільш активні у цьому контексті особи вже, здається, втратили зв’язок з реальністю і навіть не помічають, як з них посміюється усе місто…
А кому потрібні такі люди у владі? Кому потрібні люди, які позиціонують себе чесними і відкритими, але приписують чужі заслуги собі? Всіма можливими і неможливими способами пхаються у партійні списки самі і тягнуть туди своїх рідних?
Вони кажуть, що нічого не робилося останні 10 років. Так а хто ж був при владі упродовж останнього десятиріччя? Хто працював першим заступником голови облдержадміністрації, народним депутатом, головами і заступниками у Виноградівській РДА? Забули? Перегляньте списки вищеназваних «демократичних сил», як вони самі себе назвали, і всі вони там у числі перших.
Зараз на кону дуже багато. І все у наших руках. Чи ми віддамо голос за того, хто гучно бреше, чи все ж віддамо перевагу розвитку перед розрухою.