50 років тому у Лондоні відбувся Перший світовий конгрес ромів. Тоді люди зі спільною ідентифікацією, але які говорять різними мовами та не мають своєї власної держави вирішили об’єднатися для боротьби проти невігластва, проти нетерпимості та за збереження власної історії, традицій та культури.
Відтоді роми, що по-суті доволі закриті від світу, все більше відкриваються сусідам, намагаються адаптуватися до нових правил та реалізовувати себе не лише у внутрішній ізольованій громаді, але й у загальнонаціональному суспільстві. Все частіше роми здобувають загальну освіту, намагаються вчитись у вишах та будувати кар’єру.
Таким прикладом в Ужгороді є Мирослав Горват – місцевий депутат, заступник директора департаменту соціальної політики, ексжурналіст та громадський діяч.
Мирославе, Ви успішний ром?
Можна і так сказати. Я ніколи про це не думав. Але я точно щасливчик. Моя бабуся віддала мене в школу, щоб я отримав освіту. Більше того, вона віддала мене у школу, де із 700 дітей були лише 5 чи 6 ромів. Тобто мене відразу відправили в інший світ, відмінний. Але це загартовувало, давало розуміння, що люди різні. Там я зустрів багатьох друзів, з котрими і зараз тримаю контакт. Дитиною, я ще не розумів, але зараз точно впевнений, що саме навчання у несегрегованій школі мені багато дало. І те, що досі трапляються випадки, коли наших дітей не хочуть через різні причини брати в «українські» школи – це лише поглиблює прірву між нами. Це точно не сприяє інтеграції ромів, про яку так багато говорять.
Але Вам вдалося отримати і якісну освіту, зокрема і вищу, стати міським депутатом, отримати високу посаду в органах місцевого самоврядування…
Так, але це не лише моя заслуга. Це – сукупність факторів. І освіта, і бажання розвиватися, і підтримка громади. Бо коли я почав займатися громадською роботою і все більше стикатися з одними і тими ж проблемами ромів, то зрозумів, що вирішити деякі речі може лише місцева влада. А роми, як значна частина закарпатців, мають мати свого представника у владі. І я дуже тішуся, що з кожним роком все більше ромів активно включаються в політику, в суспільні процеси, розуміють, що їм і їхнім дітям потрібна освіта. Якщо взяти до уваги останні місцеві вибори, то майже кожна партія, котра висувала кандидатів, мала у списку представника ромської народності. Тому сміло можна говорити про таке явище, як ромська політика в Ужгороді. І тут ми показуємо приклад усій Україні.
Але, тим не менш, досі у більшості людей, роми викликають асоціацію із злодіями, асоціальними елементами. Що з цим робити?
На жаль, процес переосмислення – довгий і непростий. Так склалося, що ромські громади доволі закриті, так легше захищатися від світу: нікого не впускати і ніхто тебе не образить. Тому навіть змішані шлюби донедавна не віталися у ромських поселеннях. Зараз ця тенденція змінюється. Розумієте, коли община замкнена, то суспільство породжує міфи. Люди, які поруч живуть із нами, не знають наших традицій, не знають нашого побуту, гастрономії, а живуть міфами, які самі собі придумали. Хіба вас у дитинстві не лякали «циганами»? У нас те саме, лякали «ґаджо», тобто не ромами. І от так ми й живемо міфами і взаємними побоюваннями.
Дітям в українських родинах про ромів здебільшого розповідають у негативному контексті, тому щоб переламати цей усталений ще батьками стереотип, треба багато зусиль. Крім того, дьогтю додають і ЗМІ, які у 90 зі 100 випадках при вчинені злочину вказують, що крадіжку чи якийсь інших проступок вчинив ром. Заголовки «Циганчуки обікрали магазин», «Малолітні роми пограбували жінку» чи щось подібне – буденність. Ви про жодну народність не знайдете стільки негативних новин, як про ромів. Я не уявляю заголовок у ЗМІ: «Українець, угорець чи словак обікрав сусіда», але якщо це зробить ром, то про це обов’язково напишуть. Я кілька років тому, коли ромофобія досягала нечуваних висот, а у низці областей ромів навіть вбивали, звернувся у поліцію, щоб дали статистику, скільки із загальної кількості злочинів вчинили роми. То цифри варіювалися у районі похибки – 1-2%. Тобто реалії і картина у пресі, дуже різняться.
І що з цим робити?
Говорити, показувати, розказувати. Я бачу своїм завданням бути медіатором між ромами, бо вони мені довіряють і рештою суспільства, яке не бачить загрози у ромі, котрий працює на держслужбі. Я постійно усім показую, що роми – це не злочинці, а люди, котрі через погану роботу влади, зашкарублість суспільства і системи часто викинуті на задвірки. Постав у таку ситуацію будь-яку іншу націю і результат буде той же. Це треба пояснювати і проговорювати. Водночас, треба змінювати ставлення до ромів, відкриваючи їхнє життя. І я радий, що все більше молодих людей, котрі показують онлайн чим живе ромська громада, котрі через соцмережі та відеоблоги ламають стереотипи. Крім того, багато у чому допомагає церква. У нас сформувалася дуже потужна релігійна громада, котра безпосередньо взаємодіє з людьми. Цей важіль впливу теж треба враховувати та використовувати.
Також на Закарпатті ми були першим, хто робив телевізійну програму про ромів, про видатних музикантів, митців, про звичайних людей. Зараз уже два канали готують програми про ромів і це чудово. Ромська молодь частіше готує відеоролики про життя ромів. Переконаний, чим більше неспотвореної інформації, тим важче маніпулювати суспільною думкою. Тим простіше ламати стереотипи.
А які зараз стосунки між ромами і державою?
Тут не все так погано, як було ще 10-15 років тому, але роботи ще багато. Найбільша біда – відсутність документів, а як наслідок, неможливість отримати освіту, соціальну допомогу, влаштуватися на роботу, купити чи продати майно, виїхати закордон. Тобто роми мають докласти чималих зусиль, щоб скористатися можливостями, які для вас є буденними. Часто роми стикаються із поліцейським свавіллям, адже простіше списати злочин на якогось неграмотного рома, ніж шукати справжнього винуватця. Ми, через ромські організації, боремось з такими випадками. Паралельно вчимо самих ромів відстоювати свої права, вчимо основам юридичної грамотності та всіляко допомагаємо у конкретних ситуаціях при взаємодії із органами влади. Але сил громадських організацій тут не достатньо. Щоб зняти питання дискримінації, провести інтеграцію у суспільство, має включитися держава.
І такі потуги були, коли приймали Національну ромську стратегію, потім держава зробила крок на зустріч і створила Міжвідомчу координаційну групу при Кабміні, але кардинально змінити ситуацію досі не вдається. Особливо зараз, коли кожна громада – автономна і часто приймає рішення, що суперечать візії центральної влади. От тільки згадайте випадок у Івано-Франківську, коли за дорученням міського голови ромів запакували і вивезли з міста на Закарпаття. Цей інцидент прогримів на усю країну. Я їздив тоді на Франківщину і нам вдалося залагодити конфлікт. Згодом емоції стихли, але корінь проблеми нікуди не дівся.
Я розумію, що державі зараз не до ромів, бо живемо у часи пандемії, але ми – не існуємо окремо, у нас в кожній родині хтось перехворів на коронавірус, багато людей померло. Ми так само хворіємо, бо ми – частина українського суспільства. Серед ромів багато людей, котрі поїхали захищати свою державу на Схід України. Вони воювали пліч-о-пліч з іншими українцями. Багато там і полягли. Про це мають пам’ятати ті, хто вважає ромів якимись маргіналами. Ми так само допомагаємо медикам, які борються за наше здоров’я, хоча часто самі не отримуємо належної допомоги та стикаємося із грубощами. Тому стає дуже прикро, коли держава ігнорує сотні тисяч своїх громадян.
Якщо ж ми декларуємо європейські цінності, толерантність та людиноцентризм, то хочеться, щоб влада дійсно так і діяла. Я вірю, що невдовзі українські політики перейдуть до реалізації ромських стратегій. А водночас самі роми стануть активнішими, бо ніхто краще них не знає ситуації, ніхто не може краще запропонувати вирішення проблеми. Сподіваюся, що скоро і у законодавчих органах буде більше ромів, що вони ставатимуть не лише сільськими чи міськими депутатами, але й матимуть своїх представників у обласних радах та парламенті, як це нині є у всіх цивілізованих європейських країнах.