Клімат Землі впродовж сотень мільйонів років не був стабільним – періоди потепління, коли стійкового льодового покриву не було навіть на полюсах, чергувалися з похолоданнями, під час яких величезні простори вкривали льодовики і тундра, – пише pershij.com.ua.
Припускають, що у один з таких холодних періодів (кріогеній, 720 – 635 млн. років тому) Земля була скута кригою аж до екватора. Однак це занадто далеко від наших часів. Останнє заледеніння завершилося за геологічними мірками не так давно – близько 12 тисяч років тому, а почалося 115 тисяч років тому. При цьому льодовиковий покрив не стояв на місці – він то відступав, то насувався сильніше. Свого піку заледеніння сягнуло близько 20 тис. років тому. Лід тоді вкривав більшу частину Європи, Північної і Південної Америки, а також деякі райони Азії. Суцільний льодовиковий щит сковував північ сучасної Німеччини та Польщі, а південніше, аж до широти нинішнього Сеґеда, простягалася вічна мерзлота.
Відомості про сліди плейстоценового заледеніння в Східних Карпатах з’явилися у роботах австрійських геологів ще у XIX столітті. Втім, щодо перебігу заледеніння у Карпатах вчені досі не мають єдиної думки. Площі карпатських льодовиків різні дослідники оцінювали по-різному: від вражаючих 90 км до скромних 2-8 км. Розходяться також оцінки часу, коли воно існувало. Однак більшість стверджувала одне – крига тут була.
Заледеніння у Карпатах було тільки частковим, проте воно вплинуло на сучасний ландшафт. Льодовикове походження мають, зокрема, озера Бребенескул на Рахівщині і Несамовите на межі Рахівщини і Надвірнянщини. Ці озера лежать на дні льодовикових карів – чашеподібних заглиблень, що сформувалися під впливом невеликих льодовиків. Найбільше слідів льодовика збереглося у масивах Чорногори, менше – у Свидівці, Ґорґанах, на Боржаві і полонині Руні.
Льодовики, насуваючись, відтісняли більшість форм життя. Все живе збиралося там, де ще були якесь тепло і пожива.
На Закарпатті добре почувалася класична фауна льодовикового періоду. У селі Руське Мукачівського району якось знайшли зуб нашого стародавнього земляка – мамонта віком 30 тисяч років. Зуби у мамонтів, як і в сучасних слонів, нагадували великі терки, на яких подрібнювалася рослинна їжа.
Шерстисті мамонти у епоху заледеніння водилися чи не повсюдно у Євразії та Північній Америці і були цінною здобиччю для доісторичних людей (до 15 тонн живої ваги вам не абищиця). Але що зіграло вирішальну роль у їхньому зникненні – апетити наших предків чи кліматичні та геологічні зміни – достеменно сказати важко. Більшість цих тварин вимерла близько 10 тисяч років тому, проте на острові Врангеля в Північному льодовитому океані до 3,7 тисяч років тому ще існувала замкнута популяція карликових мамонтів. Там вони врятувалися від надто теплої погоди і хижаків, однак накопичили генетичні дефекти, які, вірогідно, і зумовили остаточне зникнення виду.
Також у нашій області у живописній «Перлинній печері» поблизу Малої Угольки зоологи Ужгородського університету натрапили на рештки ще одного велетня – печерного ведмедя. Коли такий звір ставав на задні лапи, його зріст сягав 3,5 м, а важив він до 900 кг. Дослідивши зуби печерних ведмедів, науковці виснували, що вони, попри грізну зовнішність, дотримувалися здебільшого вегетаріанської дієти – проте, швидше за все, були не такими переконаними веганами, як панди, а всеїдними, як нинішні бурі ведмеді. Хоча кістки цих доісторичних мегаведмедів, як випливає з назви, знаходять переважно у печерах, вони, ймовірно, шукали поживу на луках і в рідколіссі та могли проходити великі відстані у пошуках їжі.
Неподалік села Бадалова Берегівського району у піщаних відкладах Тиси в 1930 р. віднайшли частину черепа і роги гігантського оленя, якого преса прозвала «Бадалівським монстром». Знахідку передали у обласний краєзнавчий музей ім. Тиводара Легоцького.
Гігантські олені свого часу мешкали на просторах від Іспанії до Сибіру. Найбільшою гордістю цих вимерлих представників копитних були колосальні роги. Їхній розмах міг досягати 3,6 м – це при тому, що висота самої тварини у холці наближалася до 2 м. Носити подібну «корону» було, вочевидь, не дуже легко. А ще – від такого трофею не відмовився б жоден мисливець. За Уралом останні великорогі олені вимерли 7,5 тис. років тому – на 4000 років пізніше, ніж у Європі.
У сусідньому з Закарпаттям регіоні, в селищі Старуня на Прикарпатті у озокеритній шахті виявили також рештки волохатого носорога. Траплялися у Карпатах і кістки шаблезубих тигрів. Кого поблизу точно не знайти, то це гігантських лінивців: вони мешкали тільки у Новому Світі. А так – колись на наших теренах можна було б зібрати живцем більшу частину компанії з мультфільму «Льодовиковий період».
Далеко не всі свідки епохи заледеніння належать до вимерлих видів. Живим свідоцтвом того часу залишилися Долина нарцисів. Нарцис вузьколистий – реліктова високогірна рослина, яка зазвичай трапляється від 1000 м. над рівнем моря і вище. Появу цих квітів нижче, як це бачимо на Хустщині, пояснюють зсувом ґрунту, який трапився саме під час останнього льодовикового періоду – чи то через якийсь геологічний катаклізм, чи то просто внаслідок танення льодовика. Разом з породою у долину спустилися і цибулини нарцисів. Тала вода, що стікала з гір, сприяла акліматизації квітів, і вони розповсюдилися по величезним просторам. Нарцисові поля у заповідній долині займають понад 170 гa, і це – найбільший у Європі осередок зростання червонокнижних вузьколистих нарцисів. Нині йому навіть сильніше, ніж зміна клімату, загрожує людська діяльність: на сусідніх з унікальною долиною ділянках місцеві мешканці щороку підпалюють сухостій.
Якщо нарциси зникнуть, як волохаті носороги чи шаблезубі тигри, це буде ще більш сумно – адже квіти ніколи ні до кого не проявляли агресії. Та й зберегти нарциси легше, ніж воскресити мамонтів.
Можливо, й це колись вдасться – але чи будуть тоді ще десь на Землі підходящі для них умови?