Фото: Назарій Кривошеєв, надане hromadske
У травні 2016-го на Евересті вкотре замайорів український прапор, але тоді його вперше розгорнула жінка — уродженка Мукачева Ірина Галай. Після найвищої вершини світу альпіністка обрала нову ціль — найскладнішу гору К2. Майже чверть сходжень на неї завершуються фатально. Проте Ірині К2 підкорилась, і на ній вона теж виявилась першою українкою. Ба навіть до висоти майже 8 тисяч метрів жінці вдалося піднятися без кисневої маски.
Неймовірну історію сміливої українки розповідає видання Громадське.
Зазвичай про це запитують наприкінці, але поцікавлюся одразу: після підкорення найвищої й найскладнішої гори — що далі?
Не знаю, чи це у всіх так, але щойно я спускаюся з гори — вже маю нову ідею. Тепер я хочу здобути звання «Сніговий барс». Для цього потрібно піднятися на п’ять семитисячників колишнього Радянського Союзу, і всі вони досить складні й суворі. До того ж це, напевно, останній гірський масив, де я ще не була.
Видання зустрілося з Іриною у неї вдома в Києві, куди вона щойно повернулась після сходження на К2 — вже з планами на нові мандрівки.
Скільки та як треба готуватися до такого сходження?
Тренування мають бути ретельно спланованими й регулярними. До К2 я готувалася два роки. Пів року займалася в спортзалі по 4-5 разів на тиждень, аж доки в березні 2020-го президент не сказав, що в нас карантин. Я зрозуміла, що К2 «накрилася», і це було дуже важко пережити.
Увесь карантин я провела на Закарпатті — розуміла, що мені вже нічого не світить влітку, крім рідних Карпат, які мене тоді врятували. А потім знову почалася серйозна підготовка.
Щоб підніматися на 8 тисяч метрів, ти мусиш періодично бувати в горах. Організм не може просто так раз на рік зайти на таку висоту — потрібна акліматизація. За місяць до сходження я була в Непалі, піднялася на Ама-Даблам — одну з найгарніших вершин у світі, яка ще й дуже нагадує К2 за стилем сходження.
Якщо порівнювати з Еверестом, то чим К2 складніша?
Еверест порівняно з К2 — просто база відпочинку. Техніка сходження геть інша: на Еверест переважно йдеш пішки, а К2 від самого базового табору майже вертикальна. Вона складна ще й своїми погодними умовами, хоча нам цього року дуже пощастило. Навіть пакистанці (маршрут на К2 починається з Пакистану — ред.) сказали, що протягом дев’яти років не було такого, щоб «погодне вікно» розтягнулося на стільки днів.
Фото: Назарій Кривошеєв, надане hromadske
Хоча і я відчула, як К2 нуртує: на висоті 7 тисяч метрів вітер був понад 50 км/год, і в нас просто здувало всі намети. Ми з напарником дві доби не виходили з намету — хіба до вбиральні, але й це було випробуванням.
У базовому таборі на висоті п’яти тисяч ще досить тепло: вночі температура опускається хіба до мінус 10-12 градусів. А ось вище усе серйозніше.
Фото: Назарій Кривошеєв, надане hromadske
Втім, спорядження вирішує близько 70% проблем: для кожної зміни погоди в тебе є спеціальна куртка. Я навіть купила рукавиці з підігрівом: заряджаєш їх, натискаєш на кнопочку — і вони гріють руки. Є спеціальні вкладки у взуття, щоби було тепліше.
Не всі, кого ми зустрічали дорогою на К2, йдуть на самісіньку вершину: є трекінгові групи, які прямують лише до підніжжя. Це теж гарно, бо в Пакистані загалом дуже красиві гори — гострі, немов голки.
Ми постійно згадували фільм «Володар перснів»: картинка наче звідти. Багато кам’яних веж там ще навіть не мають назви. І наш трекінг-гід мені дорогою казав: «Піднімешся на цю вершину — можеш назвати її Іриною». Я кажу: «Дякую, звісно, але я тут з іншою метою».
Скільки часу загалом зайняла мандрівка і як ви планували її в умовах карантинних обмежень?
Потрапити до Пакистану цьогоріч було дуже складно. По-перше, карантин: Україна опинилася в «списку С», тобто переліку небезпечних з погляду епідемічної ситуації країн. Щоб потрапити до Пакистану — обов’язково був потрібен паспорт вакцинації. Я полетіла з коханим до Німеччини, громадянином якої він є: там ми вакцинувалися й отримали відповідний документ.
Потім треба було дочекатися спеціальної гірської візи. На це пішов місяць. Отримала я її лише за тиждень до вильоту, і почала терміново збиратися. З Києва до Ісламабада — 5 тисяч кілометрів. Ми летіли з пересадкою в Дубаї, це ще й був останній рейс, який пустили звідти до Пакистану. Далі повітряний простір закрили через коронавірус.
Тоді з Ісламабада впродовж двох годин летиш до Скарду. Це передгірська місцевість, звідки машинами треба їхати ще цілий день. Автівка висаджує тебе в пустелі серед гір. Там ночуєш у наметах і починаєш перехід до базового табору — 85 кілометрів за чотири дні.
У базовому таборі ми відпочивали лише два дні. Через нюанси з візою вилетіли лише 1 липня, тож часу не було взагалі. Ми розуміли, що десь під кінець місяця буде погодне вікно, а значить, акліматизацію треба проходити терміново.
Ми з напарником одразу пішли на другий табір. Під самою горою є ще такий собі такий підготовчий табір: там ніхто не живе, здебільшого в ньому лише залишають спорядження. Переодягаєшся, береш на себе все необхідне: страхувальну систему, жумари, карабіни, льодоруб — і звідти починається сходження.
Фото: Назарій Кривошеєв, надане hromadske
Розкажіть про команду, з якою ви піднімалися.
Лише я, Дмитро Семененко (перший дніпрянин на Евересті, — ред.) і наш оператор Назар Кривошеєв. Ще узяли кількох непальців, які займались організаційними моментами. Оксана (Літинська — львів’янка, яка піднялась на К2 за кілька днів після Ірини, — ред.) йшла з американською командою та дуже відомим гідом. У них була суперкомфортна мандрівка: на кожного був ще європейський гід та 10 портерів.
Там ти мусиш брати пакистанських портерів. Через усе каміння вони йдуть хто в капцях, хто в сандалях. Нам їхній гід казав, що якщо почнеться сніг — вони зупиняться й нікуди не підуть. І будь-якої миті можуть забастувати, сказати, що їм, наприклад, мало грошей — і кинути весь табір, який вони несуть.
Фото: Назарій Кривошеєв, надане hromadske
Та ми з ними потоваришували. Вони дуже люблять танцювати. Якось 52 таких портери з усіх таборів танцювали, і я, коли почула музику, теж прийшла — була єдиною жінкою на тому фестивалі. Вийшла танцювати, навіть не подумала, що це може бути для них дивно — усе-таки мусульманська країна. Але наступного дня побачила, що всі зі мною вітаються, усміхаються мені, і вони мене поважають, бо я йду в гори.
Чи потрібен на К2 дозвіл на сходження, як на Еверест?
Так, але коштує він значно дешевше — лише 800 доларів, тоді як на Еверест — 15 тисяч доларів. Та й загальна сума витрат на мандрівку вдвічі менша: на К2 — близько 30 тисяч доларів.
Як було на вершині?
Погода була прекрасна. Коли я піднімалася, то смакувала останні кроки. Я так мріяла про цю вершину. Йшла, дивилася на неї і розуміла, що не хочу квапитися, не хочу ні з ким змагатися.
Коли вже стояла там — я просто хотіла кричати на весь світ: ось стільки є різних стереотипів, але ж може звичайна людина за нормальної адекватної підготовки піднятися на цю вершину! А ледь не всі мені казали, що це надважко, просто-таки неможливо.
Але ж небезпека все одно є? Статистика смертей альпіністів на К2 дуже невтішна. А на Евересті ви й самі бачили загиблих альпіністів, яких ніхто не може спустити з такої висоти.
Бачили й тут. Цього року взимку на К2 загинули 5 професійних альпіністів, на двох із них ми натрапили просто на нашому маршруті. Це було жахливо, бо я щодня стежила за їхнім сходженням. Я добре знала, хто такий Джон Сноррі, і коли його побачила, одразу впізнала. Мороз так впливає на тіло, що здається, ніби він просто приліг поспати.
А ще там є меморіал загиблим. Вважається поганою прикметою зазирати туди перед сходженням, однак ми, не змовляючись, вирішили усе ж до нього піти. Це величезна скеля, вкрита металевими дошками, де написані імена. Їх так багато! Понад сотню! І це ще не все.
Ми підходимо ближче — там стоїть пластмасовий ящик, і в ньому взуття. А з нього стирчать кістки.
Авжеж, це дуже страшно. Я намагалася одразу викинути з голови думки про те, що можу стати однією з них. Звісно, я розуміла, куди йду, я знала, що це за вершина. Але завжди віриш, що такого з тобою не станеться. Я була неймовірно обережною, бо розуміла: кожен крок може стати останнім.
На Оксану в другому таборі впав камінь, забив їй спину. Вона розповідала: якби не рюкзак — її б уже з нами не було. Або ж ми ліземо нагору, аж тут хтось кричить: «Камені!». І ти бачиш, що згори просто на тебе летить каміння. Миттєво лягаєш, закриваєш руками голову, намагаєшся якось сховатися за рюкзаком і розумієш: якщо влучить в тебе — вже нічого не допоможе.
А що до техніки сходження — тут, звісно, важить підготовка. Якщо буквально жити на скеледромі, як це роблю я, то проблем взагалі нема.
Ми вирішили йти без кисневих масок. Дійшли до четвертого табору (це 8 тисяч метрів, звідки починається штурм) без жодних проблем. Інші використовували кисень уже з другого табору, адже багато хто боїться, що втратить сили, і йому забракне на вершину. На четвертому таборі мій організм відмовився сприймати талу воду. Мені принесли суп з макаронами та бруднуватою водою. Я з’їла дві ложки й почала блювати — це може бути як проблема зі шлунком, так і реакція на висоту. Зрозуміла, що не дуже хочу ризикувати вершиною, і взяла кисень.
І не пошкодувала. Кисень дає тобі адекватність. Дмитро йшов без кисню до самої вершини — він не пам’ятає нічого. А я би не хотіла підніматися на К2 в такому стані.
У чому полягає ваша підготовка? Що ви робите, аби організм був настільки витривалим?
За свої 33 роки я не зустрічала спорту важчого, ніж альпінізм. Тут така сукупність факторів, ще й дискомфорт. Увесь інший спорт, яким я займаюсь, — це підготовка до альпінізму.
Бокс — це тільки один із методів, щоб я була більш витривалою. Але в горах його замало, має бути ще кросфіт. Біг — не варіант: він стає значно ефективнішим, коли я піднімаю бігову доріжку вгору або чіпляю на ноги якийсь вантаж — залежно від того, до якої вершини готуюся. Ну і, звісно, скеледром. Цей спорт я порівнюю з шахами, адже треба максимально розкладати ходи у голові — втім, на відміну від шахів, тут є ще й фізичне навантаження.
Але гори — все одно завжди шок для організму. Ти постійно працюєш на максимумі.
Мені під час сходження на К2 прилетів у ногу камінь. Збив з ніг, розірвав штани, розрізав ногу. І перша думка була: «О Боже, я зламала ногу, тепер не зможу йти». Мені було дуже боляче, я просто істерично плакала. Але це минуло за 20 хвилин. Коли я зрозуміла, що перелому там немає — просто пішла далі. Згадала про ногу, коли вже спустилася з вершини. Аж тоді зрозуміла, що вона набрякла, і треба щось робити.
Як у горах змінюється цінність людського життя? Чи є місце взаємодопомозі, чи все-таки кожен насамперед сам за себе?
Залежить від людини й від ситуації. Ми з Дімою, наприклад, домовилися: якщо хтось із нас під час експедиції загине, то інший її продовжить. Ніхто не повертається додому. Ми навіть записали це на відео.
Але якби з ним щось сталося, а я могла б допомогти — звісно, я б допомогла. І він мені, думаю, також. Вершина стоїть і стоятиме наступного року. Ми повернемося сюди разом.
Хоча якби він упав, зламав ногу і сказав: «Я залишаюся в таборі, а ти йди», — авжеж, я не сиділа б над ним, а пішла на вершину. А потім повернулася б і спускала його. Але якщо в нього буде розбита голова, він буде непритомний — я одразу братиму його на руки, кликатиму людей і спускатиму його вниз.
Чи бували епізоди, коли з якихось причин не вдавалося підкорити гору? Чи сприймається це альпіністом як поразка?
Ні, стає навіть цікавіше — розумієш, що це якийсь виклик. Я двічі не зійшла на Ушбу в Грузії. Намагатимусь ще один раз — пообіцяла собі, що спробую бодай тричі.
Там є погодна особливість: Ушба тримає над собою грозові хмари. Коли ми були на горі, почала бити блискавка за два метри від тебе — і так упродовж 2,5 годин. Влучила мені в руку: рука потемніла, волосся на голові стало сторч під шоломом. Я була просто в істериці. Блискавка влучила саме в ту руку, в якій був льодоруб. Напарник каже: «Ти зараз маєш перетворитися на Тора». Я кажу: «Класно, але мені треба вниз». І ми, звісно, одразу почали спускатися.
Одного разу в мене таке було: після місяця акліматизації я не зійшла на Лхоцзе. Буквально 200 метрів не дійшла — це взагалі смішно. На 8 300 я піднялася без кисню, а 200 м не дійшла через банальну помилку в організації експедиції. Бо коли ми прийшли на четвертий табір, де мали б бути наші намети — їх не було. І ніхто за це не міг відповісти.
Розкажіть про «особливі походи» — проєкт, який ви запустили минулого року. Це можливість потрапити в Карпати для дітей з розладами аутичного спектра.
Якось я була на скеледромі й побачила, як поруч займаються малюки з аутизмом. Їхня тренерка пояснила, що в такий спосіб вони вчаться працювати над собою. Спершу їх приводять батьки. Потім вони починають знаходити у собі якийсь відгук.
Я запитала, чи можна таких дітей відвести в гори, чи не буде це небезпечно. Вона сказала, що треба спробувати. Ми зібрали аж 60 людей — дітей з батьками, хоча розраховували на вдвічі меншу кількість.
Цих дітей майже ніде не приймають і не сприймають. Навіть їхні батьки не вірять у те, що це взагалі можливо — поїхати з ними в гори. І ми взяли на себе цю місію. А коли спустилися — до мене підходили батьки й казали, що вони вперше в житті бачили, щоб їхня дитина подала руку іншій дитині.
У них навіть очі були якісь зовсім інакші — усі були трохи шоковані. Але результат був неймовірний. І я була дуже задоволена. Хочу продовжувати цю тему. Ми навіть думали про дитячі табори для таких дітей.