Двічі змушена була покинути свій дім вимушена переселенка Любов. Вона з Донецької області в 2015 році переїхала в передмістя Києва. Через війну їй довелося залишати і нову оселю в місті Ірпінь. Історію жінки дізнавалася кореспондентка Суспільного.
Перед тим, як покинути Ірпінь, більше тижня Любов жила разом з сусідами в підвалі.
“До цього я жила в Торезі, Донецької області. У 2015 році ми виїхали звідти. Покинули свій будинок та все інше. Потім приїхали до Ірпеня. Заробили гроші, купили квартиру. І от четвертого числа зайшли солдати, четвертого березня і до дванадцятого ми жили у підвалах: дітей з мамами в один підвал, нас у другий підвал. Ще був третій — там сиділи інші. Квартири повідкривали повністю, навіть двері повибивали. Наші телефони всі порозбивали прикладами як зайшли: усі телефони розбивали прикладами, і комп’ютери. Зв’язку, як такого, не має. Ми нічого не розуміли — де ми були, коли ми були…. холодно, без електроенергії, без води. Їжу ми знаходили у покинутих квартирах”, — поділилася жінка.
“У тероборону стріляли повністю на ураження. Якщо люди в чорному, то йшли виключно на ураження. Трупи прибирали, сусіда поховали… він пролежав там три дні, і його мама попросила військових (російських), щоб хтось забрав. То ж наші прийшли, і все прибрали. Також наші забирали тіла з тероборони, які там просто лежали на тротуарах: там діти гралися, а вони собі там лежали. Також ми пішли і почали прибирати звідти”, — розповіла Любов.
“А от останнього, дванадцятого, вони прийшли і сказали: “Ірпінь будуть рівняти. Повністю, літаками. Якщо ви не виїдете, то ви загинете. Ніхто вас не буде відкопувати. Якщо вас мінометним вогнем посіче, то ніхто вам не буде доставляти допомогу лікарську. Тому що ми сіли на танки і поїхали далі”. Нас обстрілювали кожен день, кожен Божий день. Ви розумієте — діти, які бігають біля трупів, то діти це вже бачили! Людей дуже багато виїхало. Ми посідали, у кого машини залишилися, і поїхали. Мені вже не тридцять років, і не сорок — мені багато років, якщо я збудую третій дім, то я вже й, можливо, ноги протягну. Я не знаю, як це все буде робитися. Зараз я нічого не знаю, але це дуже важко. Другий дім — це дуже важко. Гарні люди всюди є, слава Богу, що вони допомагають нам”, — зауважила жінка.
Подробиці в сюжеті Суспільного Закарпаття:
Приєднуйтеся до телеграм каналу «Новини Закарпаття»