24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення на територію України. Незадовго до 5-ї години ранку росія завдала ракетних ударів по різних містах, а російські війська перетнули кордон України. Як запам’ятала початок війни найзахідніша область України — Закарпатська — у матеріалі Суспільного.
Черги на кордоні
В перші дні війни сотні біженців приїхали до Закарпаття, щоб звідси потрапити за кордон.
Сніжана приїхала із Херсона. Разом із собою взяла свого собаку Тайгера.
“Тільки ветпаспорт для собаки взяли, але сказали, що Словаччина пропускає. У нас є закордонні паспорти. Ми раніше їздили, тому документи у нас є”, — розповіла Сніжана.
Василь Кундря після повномасштабного вторгнення вирішив повернутися в Україну з Чехії.
Він розповів: “Я завтра йду на фронт. Йду за свою Батьківщину і воювати і за свою сім’ю”.
“Я не можу сидіти вдома”
Вже зранку 24 лютого біля Ужгородського військкомату зібралася черга з добровольців.
“Я хочу захищати свою Україну! Я як дивлюся новини і бачу, що воюють та мене аж із середини коле, я не можу передати слова, я йду сам, добровольцем, захистити”, — розповів доброволець Михайло Жупик.
Ганна Штефанюк також стояла в черзі до військкомату.
Вона сказала: “Я сиджу вдома, і в мене голова йде обертом від тих всіх подій, які відбуваються. Я не можу так сидіти, я хочу бути корисною, тому я тут. Тут чекаємо в черзі”.
Черги були і перед Закарпатською станцією переливання крові. Туди в перший день війни прийшли 150 людей.
Зранку 24 лютого в Ужгороді стояли черги до заправних станцій. Люди заправляли автомобілі до повного баку та брали пальне в каністри. Також черги й були до банкоматів.
“Знайти квартиру в Ужгороді ранку було нереально”
В перший день війна на Закарпатті створили гуманітарний штаб при ОДА. В області 24 лютого було 35 тисяч ліжкомісць, які щогодини заповнювалися.
Генеральний менеджер готелю Олексій Баранюк розповів Суспільному: “Днів 5 поспіль – повна завантаженість готелю. Немає ні номерів, ні ліжкомісць. І якщо зламається, якийсь номер: там чи умивальник, унітаз треба перевести в інше місце – ми не маємо можливості це зробити”.
З початком війни до Ужгорода почав курсувати евакуаційний потяг. Люди приїжджали родинами, з дітьми та домашніми тваринами. Частина переселенців їхала власними автомобілями.
Ірині у 2014 році довелось покинути Горлівку і поїхати до Миколаєва. 24 лютого разом з сином змушена поїхати з Харкова до Ужгорода.
“Слава Богу, що Україна організувала ці поїзди для евакуації. Ми безкоштовно добралися з Харкова до Києва, з Києва до Львова, зі Львова до Ужгорода. Ми зовсім нічого не заплатили. Приїхали на вокзал, нас зустріли, привезли в гуртожиток, заселили, все дали. Зараз ось повертаємося з обіду, нас нагодували”, — розповіла Ірина.
Подробиці в сюжеті Суспільного:
“Війну ніхто не вибирав, тому маємо допомагати одне одному”
Волонтери з перших днів війни збирали гроші й речі для військових та переселенців. Лідія Мегалега в’язала сітку для військових.
“У мене немає вибору, це моя громадянська позиція. Я не можу по-іншому. Хлопці там стоять, воюють, боряться із загарбниками, а сидіти вдома — це не той варіант, який повинен бути. Я вважаю, що долучитися має кожен, тому що це війна усіх”, — розповіла Лідія Мегалега.
Речі приносили до шостої школи в Ужгороді жителі міста. Заклад став одним із пунктів, де люди, які їдуть на Закарпаття через військову агресію Росії в їхніх регіонах, могли отримати потрібні речі.
“Ми одразу організували приміщення, визначилися, що саме потрібно збирати, найнеобхідніші речі. Це простирадла, матраци, подушки, чим вкритися, перші необхідні засоби гігієни. І вже з обіду люди почали приносити речі”, — сказала Суспільному директорка закладу Марія Гринчук.
Переселенців почали 26 лютого безкоштовно годувати в колишньому ресторані “Дельфін” в Ужгороді. Для його роботи об’єдналися ресторатори з понад 30 закладів.
Пункти із польовою кухнею на початку війни розгорнули біля КПП “Ужгород”. У ньому люди могли отримати також потрібні їм речі.
Марія Бая готувала вдома тістечка та напої для біженців, які стояли в черзі на кордоні.
Вона розповіла: “Я напекла тістечка, зварила свіженької кави, зробила компотик, набрала водички і пропоную, бо я тут близенько живу. Я їх дуже жалію і буду так ходити додому, потім сюди, буду їм приносити, щоб їм було краще. Бо війна є війна. Її ніхто не вибирав. Але ж маємо допомагати одне одному. То є біда велика”.