На початку цього року світу було представлено новий російський фільм “Левіафан” Андрія Звягінцева. Режисер привіз до Новосибірська свій новий – і найкращий – фільм, який варто показувати в Росії. Сьогодні “Закарпатський Інсайдер”, передивившись кінострічку спробує “розкласти” скелет чудовиська та пояснити чому ж саме в Росії його краще не показувати.
“Левіафан” став першою російською (і другої вітчизняної після “Війни і миру” Сергія Бондарчука) стрічкою, що відзначена премією “Золотий глобус” за кращий ігровий повнометражний фільм іноземною мовою.
Цей успіх цілком закономірний і особисто для режисера, і для сучасного вітчизняного артхаусу в цілому. Саме Звягінцев повернув Росію на кінематографічну карту світу – з успіху його “Повернення”, удостоєного п’яти нагород на Венеціанському фестивалі 2003 року, почалися тріумфи робіт російських незалежних постановщиків на найбільш шанованих кінооглядах (!).
«Левіафан» – кіноінтерпретація історії біблійного персонажа Іова, презентована в умовах сучасної Росії. Назву взято з Книги Іова: Левіафан – міфологічне чудовисько. У той час як спочатку Левіафан – це біблійний образ, у фільмі він використовується як метафора влади («втілена в образі мера приморського північного містечка»), запропонована Томасом Гоббсом, який у своєму трактаті «Левіафан» порівняв державну машину з Левіафаном (чудовиськом), які принижують людську природу і знищують свободу…
На перший погляд, “Левіафан” – фільм для режисера не дуже типовий. По-перше, на відміну від попередніх картин постановника, це не психологічна, а соціальна драма: першопричина конфлікту тут – не зіткнення характерів, а протистояння людини і державної системи. По-друге, “Левіафан” за мірками Звягінцева дуже багатолюдний: тут діють півтора десятка персонажів, а не півдюжини, як у попередніх його роботах. По-третє, не малу роль зіграла гра акторів, особливо Олексія Серебрякова, Володимира Вдовіченкова, Олени Лядової, Романа Мадянова, Ганни Уколової та Олексія Розіна.
Дивлячись цей фільм, відчуваєш себе на місці головного героя. Брутальний світ провінційного містечка на Півночі Росії. З усім цим – кримінальною владою, продажними суддями й ментами, ув’язненням невинних у свавіллі місцевих “царьків”, що сидять під портретом Путіна – доводилося стикатися.
І ніякого наклепу на Церкву там немає. Чітко показана влада церкви в маленьких губерніях та її загальне місце в сучасній державі.
Є клерикальний “князь церкви”, що живе в розкоші, і є батюшка, що проповідує в храмі, переробленому з барака. Все точно.
Образ держави, як джерела свавілля і насильства переданий прискіпливо і детально.
Страшна туга провінційного життя, вимирання і зубожіння народу на тлі процвітання начальства, криміналу і силовиків – що ж тут невірного?
Звичайно, в одному регіоні Росії краще живеться, в іншому – безнадійніше …
Хочеться сказати, що цей фільм варто подивитись кожному, хто хоче не побачити, а відчути інший світ, світ у якому істоти живуть у гармонії з природою!
Ті враження, які залишаються від фільму неможливо передати словами! Почуття, думки, переживання чіпляють надовго.
Багато критиків несхвально відгукуються про фільм, оскільки він розкриває життя в Росії в глибинці на початку 90-х років. Це дійсно так і є. Але разом з тим він чіпляє і Україну і всі пострадянські країни. Але все ж таки його не варто показувати в Росії, оскільки є висока ймовірність отримати росіянам шок від побаченого і від картини, якою вони живуть.
Приголомшливий, красивий і дуже ясний фільм – продовжує традиції російської реалістичної критичної школи.
Жодної фальшивої ноти, жодної брехливої інтонації.
“Левіафан” – фільм про те, що тільки опір робить людину людиною.
В американських аналогах подібних картин (великий капітал відбирає землю у чесного американця, корумпований суд разом з мафією, шериф підгодовані місцевою владою, пастор за гроші готовий на все) головний герой бере автомат і “відновлює справедливість”. Тому Америка править світом.
Передивившись фільм відбувається переоцінка цінностей.