В наші пост-майданні часи те, як влада спілкується з народом, стає мірилом ефективності цієї влади. Люди вимагають відкритості і прозорості – не задекларованої, а реальної.
На щастя, органи державної влади у своїй більшості це вже зрозуміли, а тому з усіх сил намагаються спілкування налагодити і прозорість забезпечити.
Для прикладу: лише за один день, 10 грудня, у рубриці “Новини” на Урядовому порталі вийшло 47 повідомлень. Ось скільки інформації доступно всім, хто цікавиться! Якщо ж походити по сайтах окремих міністерств і відомств, то, думаю, за один день повідомлень набереться більше сотні.
Адже в нас – 16 міністерств, 25 державних служб, 14 державних агентств, а ще – органи державної влади зі спеціальним статусом, національні комісії, державні інспекції, 25 областей (Крим поки що виносимо за дужки)/ І це тільки виконавча влада. А ще ж новини продукує Верховна Рада, Адміністрація Президента, РНБО…
Ось приклад: того ж таки 10 грудня на Урядовому порталі – центральному інформаційному ресурсі виконавчої влади – вийшла новина: “Україна отримала кредит ЄС в сумі 500 млн. євро з терміном погашення до 2029 року, – Айварас Абромавичус“. Безперечно, це мала б бути топ-новина дня. Адже новий уряд не пропрацював ще й двох тижнів, а кредит довіри до нього вже отримав дуже відчутний фінансовий вимір. Не кажучи вже про те, що ці гроші Україні потрібні, як кисень.
Біда в тому, що ці 77 слів про життєво важливі півмільярда євро фактично загубилися в потоці інформації, виданої урядом у цей день.
І в той час як Мінекономіки з полегшенням звітує про те, що надія таки є, інші органи влади забивають ефір повідомленнями про проведені зустрічі, заплановані виступи на конференціях та підписані документи та заявами про обіцянки та плани різної ваги. В результаті, необхідний для країни півмільярдний кредит сліду в інформаційному просторі практично не залишив. Більшість заголовків було про те, що Україна – на межі дефолту.
Це – не прозорість. Це – бурхливий каламутний потік, в якому розгледіти смисли можна тільки дуже натренованим оком.
Причина проста: замість того, щоб доносити до громадськості єдину злагоджену позицію, різні органи влади продовжують конкурувати між собою за увагу журналістів і громадян. І роблять це з різним ступенем професіоналізму та ефективності. Більшу частку ефіру отримують не найважливіші повідомлення, а ті, де прес-служба потужніша, а очільник – краще говорить.
Останні 9 місяців – так склалося – я досить зблизька спостерігаю, як влада організовує своє спілкування з суспільством. Мені навіть довелося на три місяці зануритися в цю систему і подивитися на неї зсередини. Я з величезною повагою ставлюся до тих, кому вдається в цій системі хоч відносно ефективно робити свою роботу. Бо проблема тут – не в міністрах чи їх прес-службах. Біда – в системі.
Ситуація не нова. На початку 2000-х я у складі команди міжнародного PR-агентства проводила комунікаційний аудит тодішнього Кабінету Міністрів. І висновок у нас був ідентичний: кожне міністерство працює окремо, на свої вузькі цілі та завдання. А в уряду в цілому єдиного голосу немає.
Незважаючи на численні намагання звести державні комунікації до спільного знаменника, кожен державний орган веде свою інформаційну політику.
У когось – прес-служба з 3-х працівників, у когось – департамент чоловік на 40. Хтось видає статистичні довідки чи коротенькі повідомлення кілька разів на тиждень, а хтось – не цурається доплачувати медіа за регулярну позитивну присутність свого очільника в ефірі.
І весь цей різнобій має один корінь: керівникам комунікаційних департаментів ставляться завдання здебільшого політичного характеру, прив’язані не до завдань влади чи очікувань суспільства, а до особи глави міністерства чи відомства.
Закономірно, що ті, хто приходить на посаду, хочуть завершити те, що вони намагаються зробити. І для цього їм треба утриматись на посаді. А, значить, треба сформувати відповідний політичний імідж, щоб отримати схвальну оцінку від громадськості – додатковий козир у політичній грі. До того ж, треба забезпечити собі тили, щоб, коли каденція на посаді з тих чи інших причин закінчиться, було куди рухатись далі.
З кожним новим керівником до органів влади приходить нова команда. З ним же – і відходить, коли настає час. І тому постійно змінювані прес-секретарі змушені думати не проте, як збудувати системні комунікації, а про те, як запустити потужну імідж-мейкерську машину для очільника міністерства чи відомства.
Із того, що я спостерігала, 90% роботи комунікаторів у державних органах націлені саме на політичні завдання. В цей час про ефективну сталу систему комунікації державних органів думає мало хто.
Проте держава повинна працювати ефективно, незважаючи на те, хто в даний момент при владі. І завжди буде необхідність в робочій системі комунікації і налагодженні двосторонньої взаємодії державного сектору і бізнесу, громадського сектору, медіа та суспільства в цілому.
Створюване зараз контроверсійне “міністерство правди” якраз і є спробою відповісти на цей запит та закріпити процеси комунікації між владою і людьми.
Та, на моє щире переконання, створення окремої структури, нехай навіть з рангом міністерства, – це не відповідь. Бо питання не в тому, що цією роботою немає кому займатися. Ці люди є, і структури є. Вони є в кожному міністерстві, відомстві, агентстві…
Чого немає? Двох речей. Щоб комунікація була ефективною і скоординованою, потрібна інформаційна політика чи доктрина та ефективні уніфіковані стандарти. Іншими словами, ЩО говоримо і ЯК ми це робимо.
Якщо будуть ці стратегічні смислові орієнтири і будуть чіткі стандарти і процеси роботи, забезпечити якісну комунікацію, а, значить, і прозорість влади, буде набагато легше.
Розробити та прийняти єдині стандарти цілком можна за допомогою тих ресурсів, які є. Професійна спільнота, зокрема Український кризовий медіа-центр, вже допомагає це зробити. А фаховій команді в Кабінеті міністрів та інших державних органах цілком під силу ці стандарти запровадити.
Проте наша головна проблема – це створити і донести смисли як всередині країни, так і за її межі. Хто ми? Що це за держава? Куди вона рухається? Що вона робить для своїх громадян? Для бізнесу? Для світу?
Відповіді на ці питання не дасть жодне окремо взяте міністерство.
І саме тому не можна делегувати комунікаційну функцію Міністерству інформаційної політики. Адже справжні смисли творяться не в комунікаційних департаментах державних органів. Вони творяться там, де розробляється і реалізується державна політика.
Комунікація повинна бути частиною всієї роботи держави, а не виокремленим органом. Тоді, і тільки тоді, держава зможе спілкуватися з суспільством не позірно, створюючи димові завіси замість прозорості, а по-справжньому.