На Закарпатті приймають тих, хто втікає від війни, з перших днів. Регіон став плацдармом не тільки для внутрішньо переміщених осіб, людей, що змушені були покинути свої оселі, а й для тих, хто жив не у власних будинках чи квартирах, а в інтернатах.
Ця історія — про Вільшанський дитячий будинок-інтернат, куди з війною до своїх майже двох сотень вихованців прийняли ще чотири десятки з інших регіонів. Знайшли приміщення, віддали ігрові та реабілітаційні, взяли до своїх груп нових дітей. Звісно, працювати важче і більше, бо хворих додалося, а персоналу — ні. Але тут ніхто навіть не думає жалітися. “Такий час, що мусимо допомогти,” – тільки й скажуть вам жіночки, що по 12 годин доглядають хворих дітей, якщо їх про це спитаєте.
Про те, як живуть у Вільшанському будинку-інтернаті закарпатці та їхні “гості” – у репортажі Укрінформу.
“Боже, я знаю, ти будеш з нами!”, або Як співає Яна із Житомира
“Боже, я молюсь за У-україну, Боже, молю тебе за люде-ей”, – слова пісні “Молитва за Україну” чуємо з-за дверей музичного класу у Вільшанському дитбудинку-інтернаті, до яких підходимо разом із директором закладу Богданом Кикиною. Заклад відомий як один із найкращих у країні такого типу (тут виховують дітей та людей з важкими психічними відхиленнями, закладом понад двадцять років опікуються волонтери із Швейцарії та Чехії) — мають своїх майже дві сотні вихованців, а з березня — ще чотири десятки “гостей”.
– Наші діти, ті, котрі можуть говорити, так про них і кажуть: “наші гості”, – розповідає директор інтернату.
Сюди, на Закарпаття, у село Вільшани, що біля знаменитого Карпатського моря, після початку повномасштабного вторгнення евакуювали у березні 24 дітей з інтернату на Житомирщині (Нова Борова) та14 — з Кривого Рогу. Усі — з психічними та фізичними вадами, більшість із них важкі, не говорять, потребують цілодобового догляду, є лежачі.
“Боже, я знаю, ти будеш з нами!” – слова пісні у музичному класі разом з іншими учнями підтягує 22-річна Яна Ільченко. “Гостя” із Житомирщини. Дівчина у візку підстукує в такт музиці маракасом однією здоровою рукою і голосно, з насолодою (це видно) співає. Нашому візитові, та особливо фотографу, радіє, вітається до директора і простодушно заявляє: “Я звідси назад до Житомира не поїду, тут лишуся! А що ви, проти чи шо? Ви ж мене не вигоните?” – запитує Яна з типовим поліським акцентом.
– Це можна вирішити, у Яни немає опікунів, мама померла, батько відмовився від неї і віддав в інтернат ще у 2010 році, їй тоді було 8 всього. Вона без нікого, все життя по інтернатах, – каже Богдан Кикина.
Ми цим від них відрізняємось: своїх не кидаємо, навіть немічних
Яну можна зрозуміти: у Вільшанах для “гостей” створили умови, як для себе.
– Перед тим, як приїхати, у мене просили місця будь-де, хоч би в актовому залі. Але як я цих дітей поселю в актовому залі, де нема теплої води, нормальних умов?! Якби знати, що це на тиждень чи на 10 днів — то ще хай, але ж ми розуміємо, що ні, надовше. Тому я краще своїх потісню, ми таке рішення, зрештою, і прийняли: розмістили дітей з Житомира та Кривого Рогу в наших ігрових і реабілітаційних кімнатах. Для місцевих це, звісно, деякі незручності — не можемо проводити в повному обсязі заняття в ігрових: діти ходять туди по черзі і більше перебувають у спальнях. Але в даному випадку це невелика біда. Також більше навантаження на медперсонал і доглядальниць, вони працюють по 12 годин і мають на обслуговуванні до 15 дітей (хоча норма — це 6-8 для одного працівника). Але теж готові потерпіти, тому що треба допомогти.
– Більше скажу вам: ми навіть не задумувалися — приймати чи ні дітей з інших інтернатів, – продовжує Богдан Михайлович. – Особливо коли побачили в новинах, що було в Бучі з мешканцями будинку пристарілих — ну це в голові не вкладається! Це звірі, а не люди: так використовувати і знущатися з немічних! Прикривати ними свої танки! Мразота!.. – гидливо каже директор Вільшанського інтернату. – Тому ми мусили зробити усе, аби подібне не повторилося деінде. І скільки могли, стільки прийняли.
Ми цим від них відрізняємося: захищаємо своїх, навіть немічних і важкохворих, а вони своїх усіх готові кидати, якщо їм самим стає важко, – додає Богдан Кикина.
З одного боку — військова частина, з іншого — московська церква: тож довго не думали
На подвір’ї розмовляємо з Ольгою — соціальним працівником Криворізького будинку-інтернату. Вони перевезли сюди 14 своїх вихованців. Приїхали сюди й двоє працівників, які таким чином вивезли з міста і своїх рідних дітей. Ольга каже, що вже звикли до сільської тиші поміж Карпатських гір, чистої води та повітря.
Виїхали з Києва — до Вовки, в інтернат
Далі біля одного з корпусів зустрічаємо жінку — чистить залізною щіткою паркан перед фарбуванням. Виявляється, це киянка Вікторія. На другому тижні війни вони з чоловіком забрали двох молодших дітей і приїхали у Вільшани: тут уже десять років доглядають за її старшим сином Володею.
– Ми спочатку нікуди не збиралися з Києва, але це до першого “прильоту”. Як посиділи кілька днів у підвалі, а живемо ми в районі аеропорту “Жуляни”, одразу прийняли рішення їхати до Вовки, – розказує Вікторія. – Ми раніше кілька разів на рік їздили до сина з чоловіком, діти також знають, що їхній старший брат перебуває тут в інтернаті, бували в нього, провідували.
Коли почалася війна, ми мали певний запас продуктів, води, також машина була заправлена. Але виїжджати не збиралися одразу. Потім зрозуміли, що в якийсь раз там у підвалі може й засипати, а крім того, діти застудилися, бо вогко й брудно. От ми взяли якісь речі й поїхали. Добиралися три доби. Їхали наобум — не знали, чи приймуть. Раніше, як приїздили до сина, зупинялися по сусідству у Колочаві чи в Хусті. Те, що дирекція нам не відмовила і дозволила пожити у будинку для волонтерів — це найвищий прояв людяності. Ми тут вже місяць. Діти займаються дистанційно в школі, я допомагаю по господарству — стараємося віддячити, чим можемо. Інтернат став нашим порятунком у час війни. Не знаю, що б робили в іншому випадку, додає жінка.
Пісня з інтернату — на дорогу
Їдемо з Вільшан. Прощаємося з директором, бажаємо витримки. У відповідь чуємо звичне для цього часу “навзаєм”! Дорогою назад мені в голові весь час лунає оце: “Боже, я молюсь за У-україну, Боже, молю тебе за люде-ей!” Чомусь здається, що якщо до Нього звертаються з молитвою хворі з Вільшан, які втекли з-під російських бомб і заховалися від них поміж Карпат, то він мусить їх почути! Недарма кажуть, що в горах — ближче до Бога!..
“Боже, я знаю ти будеш з нами!” – мугикаю й собі, підстрибуючи на хустських ямах дорогою до Мукачева. Чомусь, поїздка до Вільшанського будинку інтернату додала в цьому впевненості.
Тетяна Когутич, Ужгород- Вільшани
Фото Сергія Гудака
Джерело: Укрінформ
Приєднуйтеся до телеграм каналу «Новини Закарпаття»