Складний шлях до визнання. Цього року греко-католицька церква відзначає 30-річчя виходу з підпілля.
Коли більшовики прийшли на Закарпаття, практично одразу почали нав’язувати жителям православну віру. А хто намагався чинити опір – чекало покарання. Наші журналісти відвідали святкову літургію та дізналися, як у підпіллі і священники, і місцеві жителі ховалися, щоб молитися у своїй церкві.
Під пильним наглядом ще 30 років греко-католики могли молитися у своїй церкві. Священників радянська влада переслідувала, владик піддавали репресіям, діставалося і населенню. Але були й ті, хто не боявся бути вірним церкві, навіть у підпіллі. Люди пригадують, як збиралися молитися вдома, як потай священик одружував молодят, у таких умовах нерідко й хрестили дітей.
Звичайно, була вірогідність, що на тих, хто не піддався залякуванням, могли «донести». І такі випадки – були. Тодішня влада вбачала загрозу навіть у дітях. Як пригадують вірники, тоді паску святили вночі, щоб радянські «поліцаї» не бачили молоді.
Як розповідає владика Ніл, у ті часи радянська влада Ватикан вважала ворогом. А позаяк греко-католицька церква залишилася вірною, то єдиним методом впливу було її знищення. Рівно 30 років минуло, коли вперше тут, на Кальварії, священики могли уже відкрито молитися. Молитися і не боятися наслідків.
На святкове богослужіння нині прийшли десятки вірян. Дехто навіть пам’ятає ту найпершу службу, коли церква вийшла з підпілля. Люди тоді не ховали сліз, плакали і самі священики.
Скільки загинуло людей за свої переконання, достеменно не відомо. Але вони віддали свої життя, щоб сьогодні так багато людей могли не ховатися, а вільно та без страху покарання самостійно обирати церкву, у якій молитися.
(для перегляду відео в мобільній версії ukr.net – перейдіть на сайт, клацнувши на заголовок матеріалу)