На нашій планеті немає жодної людини, яка б не бажала якомога довше жити, як і немає жодної людини, яка б уникла чи врятувалася від найстрашнішої події в її житті – смерті. Такий біологічний закон Природи. Хоча є люди, котрі чекають, а інколи просять смерті. Це ті, кого виснажила важка невиліковна хвороба.
Часто людина, відчуваючи кінець свого життєвого шляху, пише заповіт, у якому просить, де і як її поховати, а нерідко висловлює прохання, щоб її мертве тіло піддали кремації. Про це свідчать і численні опитування. Так, за даними порталу «20 minyt.ua», на запитання: «Як би ви заповіли поховати вас після смерті?» 48,8% респондентів відповіли: «Традиційно», 51,1% – «Спалити в крематорії». Сьогодні у світі функціонує понад 14300 крематоріїв. Кремація широко розповсюджена в Північній Америці, країнах Південно-Східної Азії, Японії та Європі.
Так, у Великобританії працює 356 крематоріїв, Швеції – 216, Італії – 206, Чехії – 80, Франції – 70, Росії – 16, а в Україні… – аж 3. Отже, у країнах Європи, окрім Росії та України, функціонує 828 крематоріїв. У 1869 році міжнародна медична конференція прийняла резолюцію, в якій закликала до широкого поширення кремації, що сприяє «збереженню здоров’я і землі для живих людей». Кремація відбувається у крематорії (ритуальна будівля для спалювання померлих), використання урн у 100 разів зменшує територію для поховання, а термін мінералізації останків скорочується з 50 років до 1 години. Вартість поховання майже однакова (3–3,5 тис. грн. залежно від вартості труни при традиційному похованні). Тому суспільна користь кремації зрозуміла: міста не можуть забезпечити всіх померлих місцями на кладовищі, а урни з прахом займають менше площі, ніж могили.
Смертність в Україні особливо зросла протягом останнього року, що пояснюється військового агресією Росії проти нашої країни, збільшенням захворюваності на туберкульоз та гепатит тощо. Це стосується й Ужгорода, де вільних земель у великих розмірах для поховання немає. У закарпатських новинах ця важлива проблема неодноразово висвітлювалася, але вона до сьогодні залишається не вирішеною. У межах нашого міста розташовано 9 кладовищ, але практично всі закриті. Найбільше міське кладовище працює з 1986 року в с. Барвінок на території 148 га, де почиває понад 25 тис. ужгородців. Але й воно свої територіальні можливості вичерпало майже на 100%, тож його вистачить максимум на півроку. Тому надзвичайно назріла потреба у виділенні землі для поховання покійників в Ужгороді.
Про це у владних структурах міста розмова ведеться близько 10 років. Міська влада планувала збудувати новий цвинтар у районі українсько-словацького кордону згідно з проектом, розробленим ще у 2005-му. Для цього необхідно було вирубати близько 15 га лісу – повітряних легенів Ужгорода! Чи варто це робити? Останнім часом ново-стара міська влада розглядала варіант розбудови нового цвинтаря в районі с. Ратівці (в заболоченому місці) за 14 км від обласного центру. А чи подумали чиновники, як добиратися туди ужгородцям, особливо людям похилого віку? Переконаний, що ні. На мою думку, із цього складного становища є альтернативний вихід.
Мешканці Ужгорода знають, що практично в центрі міста по вул. Капушанській знаходиться цвинтар, який не функціонує понад 60 років і де є всі комунікації. Увечері та вночі там розпивають алкогольні напої, збираються наркомани, проводяться оргії, що є аморальним явищем і святотатством щодо тих, хто там почиває вічним сном. Ще на початку 70-х років головний лікар санепідемстанції міста звертався до громадян стосовно перепоховання останків родичів на інший цвинтар, щоб використовувати його за призначенням. Зробити це потрібно вже сьогодні-завтра, а на цій території поетапно збудувати спочатку крематорій і хоча б одну стіну з нішами для урн із прахом кремованих покійників по обидва боки завдовжки 50 метрів. Там уже зведена УГК церква, в якій (за домовленістю) проводять панахиду різні релігійні конфесії. Так поступово можна забудувати всю територію протягом тривалого періоду часу. Сюди основна маса громадян може добратися пішки з будь-якого району міста. І проблема поховань покійників в Ужгороді (за бажанням) вирішиться на десятки років!
Звичайно, багато українців, у тому числі ужгородців, через релігійні та інші суспільні стереотипи бажає, щоб їх поховали за традиційними звичаями, а не спалювали їхні тіла. Однак уже сьогодні є чимало людей, які дійсно надають перевагу кремації. Та оскільки в місті крематорію нема, а найближча подібна установа знаходиться далеченько, то й вибору наші земляки не мають. З іншого боку, якби крематорій з’явився і почав повноцінно функціонувати, то подібна практика могла би з часом привернути ще більше прихильників. На моє глибоке переконання, ця пропозиція потребує негайного обговорення з громадянами міста та прийняття рішення. Буду вдячний, якщо хтось, прочитавши цю публікацію, відгукнеться в пресі зі своїми пропозиціями щодо цієї актуальної для нашого міста проблеми.
Федір ПОП, мешканець Ужгорода, лікар
karpatskijobjektiv.com