Напередодні другого туру виборів міського голови Ужгорода в міському політикумі та в свідомості городян склалася доволі дивна ситуація, аналог якої в психології називається «Стокгольмським синдромом».
Довідка: Стокгольмський синдром (англ. Stockholm syndrome) — психологічний несвідомий захисний стан, який характеризується прив’язаністю жертви до кривдника. У процесі захоплення, викрадення або застосування (чи загрози застосування) насильства, жертви починають співчувати своїм загарбникам, виправдовувати їх дії, і, навіть, ототожнювати себе з ними, переймаючи їхні ідеї.
Про своє бажання зайняти крісло головного чиновника міста в першому турі заявило аж двадцять два кандидати. Навіть якщо відкинути двох двійників-однофамільців Богдана Андріїва, а також його самого, то ми могли простежити: всі 19 кандидатів у передвиборчій риториці займали однозначно опозиційну до діючого мера позицію. Вистачало рішучої критики ситуації, яка склалася за п’ять років, перераховувалися всі прорахунки, недоліки й недопрацювання міської влади. Головним рефреном було: «Мера необхідно змінювати!».
Перший тур минув. Попереду – другий, в якому зійдуться двоє: діючий міський голова і його опонент, який набрав найбільше голосів серед конкурентів мера – молодий політик Віктор Щадей. Було б абсолютно логічно, щоб усі ті кандидати, які так аргументовано й відчайдушно критикували Богдана Андріїва, підтримали Щадея в намаганні змінити міське керівництво. Панове екс-кандидати, ви ж були щирі, викриваючи недоліки, чи не так? Не лукавили?
Саме послідовність у політичній позиції і ставленні до п’ятирічного доробку діючого мера з боку усіх його критиків, без сумніву, могла б вплинути на волевиявлення ужгородців.
І буде занадто деструктивно, якщо верх візьмуть ущемлені амбіції, образи, довірливість до чуток чи навіть байдужість.
Проте на практиці деяких нещодавніх кандидатів може спіткати той самий стокгольмський синдром: не набравши потрібної кількості голосів вони раптом переймаються симпатією до того, кого буквально вчора нещадно критикували, причому цілком аргументовано. В кращому випадку такі діячі просто усунуться від політичних дебатів, у гіршому – почнуть виступати в пресі і на публіці з підтримкою діючого мера. Звісно, логіки в таких діях катма, і схоже, що у даному випадку виправдовується давнє прислів’я про трьох гетьманів поміж двох українців. На жаль.
До речі, цей же синдром цілком притаманний не лише екс-кандидатам, але й багатьом виборцям. З досвіду спілкування: найпоширеніша теза прихильників діючого поки що мера звучить: «Так, він краде, але ж щось там і робить…». Тобто господарська гіперактивність в останній момент перед виборами справді створила враження на значну частину електорату і люди не бажають дослухатися до обґрунтованих сумнівів щодо справжньої вартості та якості робіт, забувають про інертність, некомпетентність і бездіяльність усі попередні роки.
Ба більше – багато хто навіть не замислюється, що на всі ці роботи і ліквідацію наслідків таких робіт витрачаються не чиїсь особисті кошти, а наші з вами – тобто з міського бюджету. Пам’ятаєте: «Дякувати чиновнику за виконані службові обов’язки – все одно, що дякувати банкомату за видану готівку». В нашому випадку – «за нарешті виконану частину службових обов’язків». Усвідомлення цього є ознакою поміркованості, наявності критичного мислення та активної громадської позиції. Це той напрямок, в якому має розвиватися суспільство.
Але ж клятий стокгольмський синдром…
Ян Гострич