Альфад та Ельвіра Галімови — татари. Народилися вони в Узбекистані. Після розпаду Радянського Союзу родина переїхала в Крим, де прожила 25 років.
Після анексії Криму росією вони заснували свій бізнес в Ірпені: мали кіоск, в якому готували каву та випічку. Після повномасштабного вторгнення Росії родина переїхала в Ужгород. Історія родини Галімових — у матеріалі Суспільного.
Життя в Узбекистані та переїзд в Крим
Альфад Галімов розповів: “То був період, коли люди вимушено покидали свою батьківщину та виїжджали в інші краї. Так мої батьки опинилися в Узбекистані. Батько був сином духовного наставника, який рятувався від радянських репресій духовенства. У 16 років мати втікала від голоду з Башкирії і разом зі своєю шестирічною сестрою пішки дійшла до Узбекистану. Там батьки зустрілися, побралися та народили нас. Тому моє життя почалося в далекому Узбекистані”.
“Ми народилися в Узбекистані в багатодітній сім`ї — у батьків нас було п’ятеро. Тато мій з Криму, мати — з Башкирії. За національністю ми татари. Мати моя казанська татарка, батько – кримський татарин. Ми не дотримувались якихось традицій, вдома рідною мовою не дозволяли розмовляти, бо коли депортували кримських татар, забороняли розмовляти рідною мовою”, — розповіла Ельвіра про свою родину.
Альфад Галімов закінчив військове училище, Ельвіра — музичне. Після весілля подружжя переїхало на Далекий Схід, а пізніше повернулися на Батьківщину в Узбекистан. Проте після розпаду Радянського Союзу Альфад пішов з армії.
Він розповів: “Потрібно було обрати нове місце для подальшого життя і ми віддали перевагу Криму. Крим — це батьківщина батька моєї дружини”.
“Батько завжди хотів потрапити в Крим і коли переїхав, навіть купив там будинок. Та коли поїхав за речами, аби перевести їх у контейнері, не встиг це зробити, бо у нього стався розрив серця і він залишився в Узбекистані. Але мати батькову мрію зберегла і вирішила разом із дітьми переїхати до Криму”, — розповідає Ельвіра.
Подружжя отримало українське громадянство, а Альфад пішов працювати держслужбовцем у Раду Міністрів. У Криму родина прожила 25 років.
Переїзд з Криму та життя в Ірпені
“Повиростали діти, закінчили школи, інститути, здобули професії, одружилися, почали нас радувати онуками, але прийшов 2014 рік. Ми щомісяця приїжджали до молодшого сина до Києва, який вже 15 років жив тут із сім’єю, і бачили різницю насамперед у людях, у культурі, спостерігали, як змінюється українська політика. Ми реально почали розуміти значення європейського вектору розвитку”, — розповідає Альфад.
Родина Галімових прийняла рішення переїхати до міста Ірпінь Київської області й заснувала там свій бізнес.
“Щодо нашого бізнесу, було чудове місце, навіть не можу назвати його кіоском: до нас приходили люди, велися дуже цікаві розмови, зустрічі. Найцікавіше, що на ньому була вивіска “Баліш” — це національна традиційна страва татарського та башкирського, до речі, російського народу і дуже відоме слово в кулінарії. Зруйнували, паразити, навіть на це не подивились”, — розповів Альфад Галімов.
Повномасштабна війна і переїзд до Ужгорода
“Коли вибухи були вже зовсім поряд, ми все зачинили та поїхали. Події розвивались стрімко: ми під’їжджаємо до Житомира і вже йде інформація, що обстрілюють, ми під’їжджаємо до Рівного — вже там якісь дії відбуваються. І от ми їхали, їхали і в той час було присутнє якесь відчуття: ми що біжимо, втікаємо? І на певному етапі ми вночі з дружиною стояли в черзі на заправці і зробили для себе висновок: ні, у такий важкий момент, у такий складний період ми тікати з країни не будемо”, — розповідає Альфад.
Так родина опинилася в Ужгороді, де вирішила відродити свій сімейний бізнес.
“Ужгород — це окрема тема для розмови. Він, звичайно, підкупив нас своєю привітністю, увагою людей, своїм затишком” — каже Альфад.
“Це справжній друг, який завжди поруч. Ми прожили 41 рік — це вже звикання, але спочатку було кохання, сімейні стосунки, спільне виховання. Те, що потрібно було хлопцям дати – він дав. Насамперед він виховав їх стійкими, сильними, працелюбними”, — говорить Ельвіра про свого чоловіка.
Про свою сім’ю Альфад розповідає: “Є декілька стадій взаємовідносин між подружжям: чоловік, дружина, кохана, мати, бабуся. От у цю війну стали більш зрозумілі та глибші наші відносини: у нас з нею, певно, схожі філософії життя, світовідчуття і призначення на цьому світі. Ми зрозуміли головну свою місію і її виконуємо”.
“Після цих подій я ще більше закохалась в Україну, бо народ український стійкий, незламний, і я впевнена, що сила українського духу завжди переможе. А потім – жити, якнайшвидше відбудувати все, що вони зруйнували”, — сказала Ельвіра.
Подробиці в сюжеті Суспільного:
Приєднуйтеся до телеграм каналу «Новини Закарпаття»