Яка доля Мінських домовленостей і зобов’язань 12 лютого 2015 року, що взяли на себе Україна, Німеччина, Франція та Росія? Редакція «Європейської України» попросила прокоментувати з позицій історика Сергія Бутка, представника Українського інституту національної пам’яті у Чернігівській області.
— Як Ви оцінюєте підсумки Мінської зустрічі та домовленостей 11–12 лютого 2015 року?
— Це безумовний і безсумнівний успіх української зовнішньої політики, яка проводиться консолідовано з західними державами – ЄС, Канадою, США.
ПОЗИТИВ. Російська Федерація, держава–агресор, змушена де-юре, хоч вона сама цього не розуміє або робить вигляд, що не розуміє, визнати свою відповідальність за війну на Сході України. У принципових питаннях суверенітету та територіальної цілісності України Президент Петро Порошенко і Захід діяли одностайно. У західних державах у співпраці з Україною прискорюються та поступово переходять у нову якість підготовчі процеси з метою організації та реалізації нової політики нейтралізації російської агресії та власне самого суб’єкту агресії – нинішньої версії реінкарнації російської імперії.
ДИЛЕМА. Проте, це не означає, що досягнуті домовленості будуть виконані. На мою думку, це тільки пауза або перепочинок для продовження збройної агресії Російської Федерації проти України. Російська правляча еліта на чолі з Володимиром Путіним обов’язково у той чи інший спосіб зірве їхнє виконання, на інше вони не здатні. Це суперечить їхньої природі, національному менталітету.
Таким чином, головне та єдине питання полягає у тому, хто – російський агресор чи Україна з Заходом краще скористаються на власну користь Мінськими домовленостями в широкому розумінні цієї події. Якщо не плекати ілюзій та надій про умиротворення держави-агресора, то Україна має кращі шанси та умови обернути ситуацію з Мінськими домовленостями для наближення перемоги і миру. Подивимося як вийде…
— На чому ґрунтуються Ваші оцінки? Які ілюзії та надії Ви маєте на увазі?
— Президент Російської Федерації Володимир Путін та його команда у відносинах із країнами, які вони хочуть завоювати, діють так, як їхні попередники робили з часів Московського князівства (з XIV століття) – Московського царства – Російської імперії – СССР і до нашого часу вже у форматі Російської Федерації.
В основі всіх ідеологічних конструкцій та державної політики Москви впродовж століть невід’ємними були і залишаються засади Золотої Орди:
деспотія, як єдина прийнятна для неї форма правління з будь-якою назвою та декораціями;
агресивна держава-паразит, що існує здебільшого за рахунок територіальних завоювань та їхньої експлуатації;
культ сили, глибоке переконання, що правий той, хто сильніше, а поняття справедливості, гуманізму, людяності використовуються тільки для обдурювання;
чеснотами є зневага до інших держав і народів, підступність, жорстокість, схильність до геноциду, масових вбивств і репресій;
власні зобов’язання Кремль виконує тільки тоді, коли він не може їх порушити з ризиком поразки або краху.
Історичний досвід показує, що коли московська держава (під будь-якою назвою) ще не готова воювати, то вона активно і цілеспрямовано готує умови для наступного вторгнення або продовження активної збройної фази агресії. І чекає для підлого удару стільки часу, скільки треба, роками і десятиліттями, коли об’єкт агресії все забуде і звикне до безпеки.
Без огляду на власну соціально-економічну ситуацію та шалені витрат Москва завжди вкладає величезні ресурси і кошти для дестабілізації влади та економіки, стимулювання напруги і конфліктів у середині країни – об’єкту агресії.
Особливістю московсько-російського агресора є вміння використовувати на свою користь не тільки «п’яту колону», а також законну опозицію, всіх невдоволених у державі.
Організовуються диверсійні та терористичні акції, якщо повезе, то створюється або схиляється на свій бік повстанський рух проти державної влади. Все це починається і системно супроводжується інформаційною війною, яка завжди була на озброєнні Кремля. Керівник нацистського відомства пропаганди Йозеф Геббельс – просто дитина проти російських майстрів обдурювання людей і народів.
Нагадаю кілька загальновідомих історичних фактів.
Після блискучого розгрому у 1659 році у Конотопській битві військами гетьмана Івана Виговського та Кримського ханату армії московського агресора саме внутрішнє протистояння та громадянська війна всередині Козацької держави були майстерно використані Московським царством на свою користь.
Навесні – початку літа 1918 році Російська Соціалістична Совєтська Фєдєративна Республіка змушена була припинити агресивну війну проти української держави, звільнити територію і зобов’язалася її визнати. Це сталося після підписання мирного договору у Брест-Літовському. УНР отримала збройну допомогу Німеччини та Австро-Угорщини. Проте, совєтська Росія успішно утопила у зволіканні підписання договору з Україною. Головне: організувала системну підривну і дестабілізуючу роботу проти УНР, а з 29 квітня 1918 року проти Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, спираючись на більшовицьку «п’яту колону» та існуючи конфлікти та суперечності. До речі, так звану нейтральну зону на теренах Чернігівщини російсько-більшовицький агресор використав для організації диверсійно-повстанської боротьби проти української держави. Дочекавшись повалення Директорією УНР уряду П. Скоропадського і власної критичної ситуації у Німеччині та Австро-Угорщині, війська яких у листопаді 1918 року пішли з України, вже наприкінці 1918 року РССФР почала другу агресивну війну.
У цьому році виповнилося 70 років проведення Ялтинської (Кримської) конференції, яка відбулася 4–11 лютого 1945 року. Тоді диктатор СССР Йосиф Сталін надурив західні демократії – своїх союзників Президента США Франкліна Рузвельта та прем’єр-міністра Великої Британії Вінстона Черчілля. Він пообіцяв демократичні вибори та демократію для країн Східної Європи, а потім перетворив їх на «соціалістичний табір» СССР, з якого вони визволилися тільки у 1989–1990 роках. Це він зміг зробити тому, що на теренах Польщі та інших країн Східної Європи знаходилися совєтські війська. Демократична опозиція була репресована, а шляхом імітації «виборів» до влади Кремль привів своїх сателітів.
Таким чином, російським імперіалістам вірити не можна, а для перемоги та миру важливо використати усі можливі важелі та інструменти. Особливо це важливо в умовах сучасного глобального інформаційного простору. Знову таки нагадаю, що Захід практично одностайно на боці України вперше за кілька століть…
розмову вів Олександр Майшев
член Національної спілки журналістів України,
шеф-редактор порталу «Європейська Україна»