Схоже, Україна і Польща при наявній геополітичній ситуації приречені на добросусідство – і змінити це не зможуть ні польські ліберали, ні консерватори.
Перемога Анджея Дуди з партії “Право і справедливість” в другому турі президентських виборів над чинним президентом країни Броніславом Коморовським ще півроку тому здавалась майже неймовірною. Але виборча машина виявилась невблаганною – і ось польський президент визнає свою поразку задовго до завершення офіційного підрахунку голосів.
Очевидною – і головною причиною успіху Дуди була об’єктивно краща кампанія. “Заточена” не тільки під консерваторів старшого віку, які традиційно підтримували “Право і справедливість”, але й під молодше покоління з його безробіттям, перспективами еміграції, невиплаченими кредитами за навчання і десятками інших речей, чужих традиційному польському політичному дискурсу.
В польському суспільстві панує фактично повний консенсус щодо того, що команда Дуди обіграла суперників і в інтернеті, і на телебаченні.
Окрім того, Дуда особисто активно “обробляв” електорат, не шкодуючи ні часу, ні сил. Себто кожному поляку Дуда руку, звісно, не потис – але навіть чверть тисячі зустрічей з виборцями в різних містах кандидата, який довший час практично жив в агітаційному “дудабусі”, свою справу зробили. Судячи зі всього, Дуда зумів мобілізувати ту частину електорату, яка проігнорувала перший тур голосування – явка у другому турі була істотно вищою (56% проти 48%). Відповідно, і його зникаюче малий розрив з Коморовським в 1 відсоток переріс у цілком вагомі й статистично очевидні 5-6 відсотків.
Щоправда, є скептичні голоси, які натякають, що намагаючись “прогнутись під всіх”, Дуда, звичайно, своє президентство отримав. Але при тому, не виключено, міг підрозгубити симпатії помітної частини польських консерваторів, електорального ядра “Права і справедливості”. Що може стати очевидним на наступних парламентських виборах. Врешті, поживемо – побачимо. Тим паче, що й “більшості імені Єви Копач” українцям навряд чи буде сильно шкода.
Нам поки цікавіше, яким буде ставлення новообраного глави польської держави до “українського питання”. Якщо зважити на той факт, що під обгорткою “молодого й перспективного” Дуди ми маємо справу з авангардом польського консерватизму.
Проте це ніяким чином не відміняє надії на поглиблення українсько-польських стосунків. Ні, прихильники “Права і справедливості” не полюблять Україну ніжною любов’ю. Власне, схвального ставлення до України в них буде навіть менше, ніж в “Громадянської позиції”. Проте політикою нового президента, скоріше за все, керуватиме два впливові фактори – спільний ворог і спільний інтерес.
Зі спільним ворогом все очевидно. Повернення України в геополітичну орбіту Кремля – нехай і вкрай малоймовірне – означатиме для Польщі “повернення на передову” західного світу, чого будь-яка польська партія зі зрозумілих причин прагне уникнути. Серйозна нестабільність в Україні, викликана хоч військовими невдачами, хоч громадянським протистоянням – означатиме для Польщі ймовірний потік біженців, маргіналізацію ситуації на кордонах та інші неприємності. Врешті, про все це вже було сказано, і не раз.
Але не ворогом єдиним підживлюватиметься українсько-польська дружба у випадку приходу консерваторів до влади. Бо політика “м’якого ізоляціонізму” – щоб не сказати “помірного євроскептицизму”, яка є популярною в польських консервативних колах, автоматично означає необхідність шукати якісь ресурси внутрішнього – або іншого неєвропейського ринку товарів та праці. Без яких невеликий, але стабільний ріст, якого вдалось досягнути попередньому президенту, може сховатись десь у межах статистичної похибки – чи й перейти в невелике спадання, що стане для консерваторів однозначною катастрофою.
І Україна, готова споживати польські товари та поставляти відносно недорогу робочу силу, в цьому випадку ідеальний кандидат на роль “допоміжного двигуна” польської економіки.
При тому як в короткостроковій – так і у довгостроковій перспективі. Бо потужні міграційні процеси, які “вимивають” польську молодь спочатку у вищі навчальні заклади Західної Європи, а потім – і в західноєвропейські компанії, це та реальність, з якою нічого не може вдіяти жоден польський уряд, і яка, схоже, є неминучою ціною глибокої євроінтеграції для всіх постсоціалістичних країн.
І замінити молодих поляків – хоч на університетській лаві, хоч біля станка і комп’ютера – особливо нікому. Окрім, ймовірно, українців. З цим, схоже, потроху починають миритись польські політики. Особливої альтернативи в них немає. Хоча б тому, що в противному випадку мільйони добропорядних польських пенсіонерів можуть залишитись зі своїми може й виправдано-скептичними уявленнями про українців – але з помітно меншою пенсією.
І це реальність, з якою доведеться жити будь-якому польському президенту – хоч консервативному Дуді, хоч ліберальному і євоцентричному (як для поляка) Коморовському, хоч вічно молодому духом рокеру Кукізу.
Подробиці біографії Анджея Дуди читайте в матеріалі “Хто такий новий польський президент Анджей Дуда (ДОСЬЄ)”