16 березня російські війська завдали 2 авіаудари по будівлі Донецького драматичного театру, який знаходився в Маріуполі. Але попри руйнування, працівники зуміли здійснити релокацію театру на Закарпаття.
Всеукраїнська інформаційна кампанія «Пліч-о-пліч» розповідає історію відновлення діяльності театру, який став символом непоборності мистецтва.
«До повномасштабного вторгнення російської федерації на територію нашої країни у нас кипіло життя в театрі: ми ставили досить багато прем’єр, у нас був свій фестиваль, до нас приїздили багато гостей. Події 16 березня зламали цю історію. На наш театр, єдиний на Донеччині, рашисти скинули 2 авіабомби. Це був жах. Вони завдали удару по культурі українського Донбасу. Для мене це був крах, я зрозуміла, що театру немає і більше в ньому я ніколи не буду працювати», — розповідає в. о. директора художнього керівника Донецького академічного облдрамтеатру в Маріуполі Людмила Колосович.
Після руйнування театру, працівники вирішили, що його потрібно відновити в іншому місті. Для релокації був обраний Ужгород. Для цього довелось подолати майже дві тисячі кілометрів.
«Нас прийняли із розкритими обіймами, тепло. Наші місцеві колеги в усьому нам допомагають, ми в надійних руках. Я їм дуже вдячна за це», — каже пані Людмила.
Трупа релокованого з Маріуполя драмтеатру поставила п’єсу про Василя Стуса на сцені Закарпатського облмуздрамтеатру. Ця п’єса має назву «Іду за край» — автори Ольга Гаврилюк та Роман Семисал, який зараз знаходиться у лавах ЗСУ на передовій, захищає нашу Батьківщину.
«Театр живий тільки тоді, коли він випускає прем’єри. І рівно через 4 місяці після руйнування театру відбулась прем’єра про Василя Стуса. Чому саме про нього? Тому, що Стус — це нашдонецький поет, вірші якого були заборонені під час радянщини. Він боровся за збереженняукраїнської культури, мови та слова. Наш обов’язок — підхопити цей прапор, який випав із мертвих рук Стуса, і продовжити його нести. Наш Донецький академічний обласний драматичний театр є символом непоборності мистецтва. Тобто нас розбомбили, але ми живі, ми продовжуємо
працювати. І ми будемо жити!», — підсумовує Людмила.
Відеоісторія Людмили Колосович:
Приєднуйтеся до телеграм каналу «Новини Закарпаття»