У ці дні виповнюється 70 років від офіційного дня завершення Другої Світової війни.
Виповнюється 70 років від завершення Другої Світової війни у Європі. Акт про капітуляцію підписали 8 травня о 23-01 за середньоєвропейським часом, за московським уже було 9 травня. Тому у Європі і на пострадянському просторі цю перемогу святкують традиційно у два різні дні. І хай би це була тільки одна-єдина розбіжність у ставленні до тих подій! Дата, звичайно, дещо умовна. Окремі гітлерівські частини продовжували битися і у наступні дні. Останній бій відбувся аж 15 травня у Словенії. А потім ще була війна на Сході проти Японії, яка й завершила Другу Світову 2 вересня. Але то вже такого резонансу не викликало. У зв’язку з цим було аж чотири паради перемоги, та найвідомішим з них став парад у Москві. Хоча бойові дії тривали і далі – на Західній Україні, у Литві і Латвії, не кажучи про віддаленіші землі. Проте це вже сприймалося як постскриптум. До 1965 р. 9 травня не було в СРСР вихідним днем, це запровадив тільки Л.Брежнєв, котрий все життя мав особисті сентименти до власної воєнної молодості і взагалі усіляко використовував пам’ять про війну для власного самозвеличення.
Для Закарпаття війна почалася значно раніше, ніж для інших українських земель. Перші терористичні акції розгорнулися тут буквально через день-другий після проголошення автономії у жовтні 1938 р. Тоді війна теж носила такий собі гібридний характер, як і нині на Донбасі. Напади з-за Тиси і з-за карпатських перевалів відбувалися щотижня. Принципово вони ситуації не змінювали, але створили нервозну атмосферу, сіяли страх і непевність. Тодішні жандарми (серед них були не тільки чехи, а й місцеві русини) свої контрдії не називали Антитерористичною операцією, але по суті така велася. Ситуація змінилася 14 березня 1939 р., коли на край посунули вже регулярні війська. Вважається, що у наступні дні відбулося 20 збройних сутичок, оборону тримали переважно відступаючі чехословацькі війська (пробивалися додому) і загони Карпатської Січі. Цифра дуже умовна, з кожним епізодом треба фахово розбиратися військовим історикам, котрих на нинішньому Закарпатті немає.
Найбільш відомим став бій 16 березня на Красному полі між Рокосовим і Хустом. Далі було ще кілька боїв 17 і 18 березня. А окремі перестрілки в горах відбувалися ще й у наступні місяці. Змінити така військова активність вже нічого не могла, але вона продемонструвала волю бодай частини місцевого населення до опору.
Для Закарпаття війна виявилася братовбивчою (як і для України в цілому). Наші земляки воювали і у складі Червоної армії (куди вступали восени 1944 р. у добровільно-примусовому порядку), і у складі чехословацького корпусу Л.Свободи, сформованого спершу на базі закарпатців, що втікали 1939-1941 р. до СРСР. Парадоксально, бо втікали переважно для того, аби не бути мобілізованими до угорської армії, але від солдатської лямки все одно не втекли. 1944 р. більшість їх спрямували не на сучасне Закарпаття, а на Дуклянський перевал, де вони і полягли. Було чимало наших і у гортіївському війську, яке втратило на війні щось із 300 тис. чоловік – найбільше під Воронежем, але й в інших битвах також. Воювали окремі закарпатці і в чехословацьких частинах у складі союзників – на Близькому Сході, у Північній Африці, навіть в Океанії. Були наші краяни і у бандерівських загонах, куди потрапляли і в 1944 р., і в наступні роки.
Кількість закарпатських втрат досі точно не відома. Одразу по війні радянська комісія оприлюднила цифру 105 тисяч, але вона стосувалася жертв фашистських режимів – переважно місцевих євреїв. Сюди не увійшли ті, хто загинув на фронтах у радянській формі, а тим більше у гортіївській чи союзницькій. Та й офіційна цифра досить умовна. Останніми роками видано багатотомні «Книги пам’яті» і «Книги скорботи», де поіменно перелічені тисячі і тисячі, але і цей перелік далекий від повноти. Всі акценти вдасться розставити тільки у майбутньому.
Найсуттєвіше, що всі великі війни призводили до кардинальної зміни долі Закарпаття. У результаті Першої світової край опинився у складі Чехословаччини, у результаті Другої відійшов до СРСР. Після холодної війни, котру розглядають як третю світову, Закарпаття опинилося у складі незалежної України. Нині Європа балансує на межі чергового масштабного конфлікту – знов через Україну. На щастя, Захід абсолютно не зацікавлений в ескалації бойових дій і прагне все вирішити економічним протистоянням із Росією. Росія теж не здатна протистояти єдиному Заходові. Тепер же німці і англосакси з французами діють спільно на відміну від Другої Світової. Та й Росія без підтримки інших колишніх республік, а Україна, якщо брати навіть суто кількісні показники, забезпечувала тоді своїм внеском 20-30% радянських перемог.
То ж цими днями у Росії проводитимуть багато паралелей з подіями 70-річної давності, перекидатимуть місток у сьогодні, але паралелі ті будуть переважно надуманими. Баланс сил зараз для Кремля набагато гірший ніж на початку 1940-х. Головне, що немає почуття справедливості тієї війни, якої прагне Володимир Путін. 1941 р. всі ідеологічні козирі були у Сталіна: війна оборонна, проти фашизму, за саме право слов’янських народів на існування. Через це навіть багато лідерів білої еміграції (хоча й не всі) не наважилися тоді висловлюватися проти більшовиків. Зараз уся кремлівська агресивність обґрунтовується різноманітними вигадками, перекрученнями, відвертою брехнею.
Багато експертів припускали можливість масштабних бойових дій у перші дні травня, аби 9 травня у Москві могли відзначити не тільки історичну перемогу, але й новітню перемогу над Україною. Щось не склалося, хоча самі святкові дні й обіцяють бути гарячими.
Вважається, що війна не завершена допоки не похований останній її учасник. Це можна розуміти двояко: і в значенні поки не відданий землі останній загиблий, і поки не помер взагалі останній учасник, адже для нього війна житиме у серці ціле життя. В останньому сенсі Перша світова завершилася буквально два роки тому, коли помер останній її учасник, котрий брав участь у бойових діях ще підлітком, а відтак прожив понад сто років. Друга Світова теж близиться до завершення навіть у цьому, максимально пролонгованому сенсі. Більшість її учасників відходить на наших очах. Війна остаточно стає історією, перетворюється із предмету маніпулювання політиків в об’єкт вивчення істориків, вшанування нащадками полеглих. І це правильно, так і повинно бути з такими великими подіями. Вічна пам’ять загиблим з різних таборів, хоч їх і неможливо було примирити за їхнього життя. Їх нащадкам же хочеться побажати вічного миру, але до нього поки що зовсім неблизько.
Сергій Федака для Нового Закарпаття