Михайло Полянський з Бедевлі, Тячівському району, вперше посадив кавуни у себе на обійсті у 2016 році.
З того часу щороку збирає соковитий врожай.
Господар каже: баштанні культури – не така вже це й дивина для наших країв, бо ще у 70-х роках, у серпні, випадково знайшов на березі Тиси два кавуни по 5-6 кг. Щоправда, плоди були рожевими і не солодкими, а отже – невчасно посіяними.
На домашній бахчі пана Михайла ростуть кавуни кількох сортів. Кавуни лише достигають, а найкраще збирати урожай в середині-кінці серпня. Цього року Полянські планують зібрати близько 300 кг смачної баштанної ягоди. Стиглість плоду господар визначає за сухістю хвостика та жовтою плямою на боку.
«Велику роль у вирощуванні кавунів в нашій місцевості відіграє погода, – розповідає пан Михайло. – Минулого року весна була холодною: кавуни були, але врожай зібрали невеликий і плоди були не крупні. А три роки тому вродило й на диво багато динь, а кавуни сягали 8-12 кг! Результат залежить і від того, чи не хворіють рослини. Наприклад, тогорічні посіви псували кроти, а цього року – хрущі».
Господар ділиться: «Справа ця не така вже й легка, бо кавун – культура серйозна. Час для посіву обираю сам, за погодою. Цьогоріч це було 25 травня. Насіння купую у магазині та використовую власне. Висіваю не під плівку, а у відкритий грунт, бо кавун сам акліматизовується. Але пересаджувати його не можна, бо на новому мсці вже не приживеться. Посіви не обробляю хімічними засобами, окрім захисту проти фітофтори».
«Щоби щось мати – то треба працювати, бо все хоче рук, – каже бедевлянець. – Але слід і землю підготувати. Кавун виросте і в пустій землі, але не буде мати смаку. Також грунт повинен бути не кислим».
Втім, кавуни, розповідає Михайло Полянський, – це лише хобі, вирощує їх для родини. Найбільшими любителями соковитих плодів є двоє онуків фермера. Городні експерименти пана Михайла кавунами не обмежуються. Свого часу чоловік успішно вирощував і арахіс.
Та основна справа Михайла Полянського, якою займається 25 років і є в ній професіоналом, – виробництво натуральної молочної продукції, зокрема, сирів. Разом з сім’єю утримують близько 120 голів худоби – кіз та овець, власноруч роблять різні види сирів, які користуються неабияким попитом серед покупців. З цього і живуть.
Жодних державних дотацій господарі не отримують. Втім, не звикли нарікати. Як каже пан Михайло, самі заробимо. Та, звісно, йому хотілось би, щоб держава нарешті звернула увагу на проблеми фермерів, а чиновники допомагали їх вирішувати. Адже за кордоном праця на землі цінується набагато більше.