Сьогодні українці активно обговорюють реформу «Деінституціалізації», згідно з якою дітей не прийматимуть до інтернатів, а влаштовуватимуть у сім′ї. Звичайно ж постає питання, чи знайдеться на кожну сироту чи дитину позбавлену батьківської опіки з інших причин нова родина?
Якщо ні, то де така дитина проживатиме?
«З 2020 року дітей не будуть приймати в дитбудинки» – про це 1 червня минулого року заявила тодішня в.о. міністра охорони здоров’я Уляна Супрун, виходячи з особливостей реформи «Деінституціалізації», другий етап якої в Україні розпочався з 2020 року.
ДІ передбачає фундаментальні зміни системи інтернатів,в яких нині перебувають 106 тисяч українських дітей, з метою виховання їх у сім’ях чи умовах максимально до них наближених. До слова, лише 8% дітей що проживають в інтернатах України є сиротами, переважна більшість – а це 92% – мають родину.
Влучний приклад –Чинадіївський дитячий будинок: із 60 дітей, що тут мешкають (станом на 22 травня), лише 3-є є сиротами. А тому, аби реформа була ефективною, має бути здійснений глибокий, ґрунтовний та ретельний підхід до вибору кандидатів на опікунство.
Важливо наголосити: реформа не передбачає повної ліквідації будинків інтернатного типу. До слова, дитячі будинки є закладами тимчасового перебування, тут вихованці проживають поки їх не усиновлять чи удочерять, або ж до виповнення 15-16 років. Далі – навчання у ЗВО, працевлаштування і доросле життя.
При сімейних же формах виховання дитина може довше перебувати з родиною. Це є суттєвою перевагою реформи.
Та справді ефективною вона буде лише тоді, коли кожен опікун усвідомлюватиме важливість її реалізації і головну мету: створення моделі справжньої сім′ї, люблячої, благополучної і взаєморозуміючої.